Эксперимент-2

Стихи
составлены с помощью 
компьютерной программы
«Помощник поэта»
http://stihi.ru/assist/poem.html
Выхожу один я на дорогу;
Сквозь туман кремнистый путь блестит;
А охотник пусть сломает ногу,
С бодуна чего-то говорит
В небесах торжественно и чудно!
Спит земля в сиянье голубом...
Хоть его тащить до дома трудно,
Завели мы речи о былом
Уж не жду от жизни ничего я,
И не жаль мне прошлого ничуть;
Все эти ужасные запои
И свою ведь подставлял я грудь
Но не тем холодным сном могилы
Я б желал навеки так заснуть,
Выплеснув оставшиеся силы, 
Похмелиться хоть бы мне чуть-чуть...
Чтоб всю ночь, весь день мой слух лелея,
Про любовь мне сладкий голос пел,
А мой Мишка, бледно зеленея,
Похмелившись, больше не шумел

Свидание

Герман Анна - Эхо любви 03:15 
Ветер в лицо - и пусть!
Я от него пригнусь.
Мне даже дождь не враг,
Капает просто так...
В душе у меня огонь,
Весь холод спалил - не тронь!
К тебе на свиданье лечу,
Опаздывать не хочу!
Как радугу, после дождя,
В сквере я вижу тебя.
Улыбка,касание губ,
Ты ласков, совсем не груб...
По сонной аллее шли,
В друг друга мечтами вросли,
Не в силах объятий разжать,
Как хочется много сказать!
И вечер опять нам мал,
Он крохой-песчинкою стал.
Жаль, память об этом дне,
Придет ко мне, лишь, во сне...
6.11.09.@БЭЛЛА
Рамочки Ангелок

Бар'єр Королеви...

І все таки я писеміст...
Я не можу,коли в мене все добре..в мене пропадає надхнення і егоїстичне жаління себе...
Ненавиджу ,коли мої мрії збуваються...Таке відчуття пустоти.Потім думаєш :"А нашо я то замовляв?а чи мені то треба?а шо з тим робити?а як тим користуватись?а шо буде далі?а шо тепер загадати?а шо можна і в космос полетіти?"...
Ненавиджу ,коли всі посміхаються...це так насторожує,неначе "чекай чекай,скоро чорна полоса про себе нагадає"...ненавиджу "затишшя перед бурьою",ненавиджу очікування найгіршого....і розбиті ілюзії щастя...
Мені важко від чогось залежати,а від таких щасливих моментів я швидко стаю залежною.
А потім відвикати,привчатись,пристосовуватись...аййййй....
Я сама не знаю,що хочу...
Шарю,що все так не буде...і боюсь...хоча інколи мені стає просто всеодно.Мені до того не звикати,за своє дибільне існування я звикла швидко ставати на ноги і іти далі,навіть співчуття і жалю не проявляти.Але ось інших якось шкода...вічно моя срана толерантність не дає мені жити.Вічно ставлю себе на місце інших і жалію...
А хто мене пожаліє?Хто мене зрозуміє?Хто зуміє витримати мої примхи і перепади настрою....?
Віддаєш світло,а взамін нагнітаюча буря сарказму,заздрості і підступності.
Час не повернути,казки не придумати...лише обломки юних сердець,які швидко забувають,але вічно кровоточать...болять,відчуття ніколи не відпустить.Згадуєш обіцянки,обличчя,фрагменти з життя,погляди,згадуєш образи,сльози,ненависть,пристрасть і хочеться кричати!....
Невже невинна принцесса створена для кохання зуміла стільки пережити і забути?!...
Пам'ять покидає мене....відчуття навпаки загострюються.
Ліпиш то своє сране щастя,а воно всеодно не тримається ,бо з гавна ліпиться...
Здається все ідеально і всеодно трошечки не так.Замахало ...Неідеальність,відчуття вічної недостачі і мої занад-то високі стандарти,примхи...я можу бути повністью щасливою тільки в ідеальних умовах.І змиритись з мінусами я можу фізично(принцип садо-мазо)а ось морально---ні...
Ідеал прагне до ідеалу.
Туман...жовті ліхтарі,як сумні очі монстра з аніме казки, дивляться в моє вікно.
Руки-дерева тягнуться ,щоб мене приспати...а я не сплю...я захищена.Я в хатці,бє бє!*показую язика вуличним монстрам*.
Люди повимирали...залишили страх і надію після себе...тупі істоти,такі ,як і я...беззахисні і невинні.Покликання страждати...Бог нас любить...
Я відчуваю енергію всередині ,відчуваю захист,бар'єр,який не підпускає до мене зло...тому я не боюсь.
А ось за інших так...страх втратити рідних і знайомих---жахливий.Навіть більше,ніж себе...
Помреш ти ну і шо?Там теж непогано, можливо краще,ніж тут...а ось жити на цій одинокій землі без рідної частинки---от це вже халепа.Відчуваєш себе неповноцінно і самотньо...
Не бажаю нікому втрачати близьких....Пам'ятаю, пару років тому здохла Леді(моя собачка),то я до сих пір без сліз не можу її згадувати...а я вже мовчу ,якщо станеться шось з близькими...От тобі і залежність,от тобі і прив'язаність...
В мене є один знайомий...До сих пір вважаю його на рівні з собою по розуму,але розуми і погляди у нас трошки відрізняються...Він прагне усамітнення.Він ні до кого не прив'язується,боїться втрачати.Цим він показує свою боягузливість,але і цим забезпечує собі цілі нерви і запаси часу для регенерації...Він керується інстинктами і найбільше його приваблює пристрасть.Я ж тяжію більше до чистого вічного романтичного кохання...Він давно зрозумів,що вічного нічого нема і даром часу не гає на рожеві ілюзії...в той самий час страждає від самотності і від того,що ніхто його не розуміє...а якщо і розуміє,то він не може його впустити у свій світ,бо боїться знов приберати лайно за "гостями"...

Він боїться,що закохавшись,в нього засне живий розум і він не помітить,що він знову залишився в дурнях.Адже практика своє показала.Життя всім гадить в молодості...
Він втікає від справжніх почуттів,селить в своїй душі наіграні емоції і почуття лише заради своєї користі.Його не тримає ні сім'я,ні робота,ні друзі,ні дівчата...він сам по собі,адже найкраще--це довіряти самому собі.Але він не розуміє...Що живем ми вже і зараз і що лише чисте любляче відкрите серце перемагає любе зло.Адже в цьому є сенс і варто заради цього втратити все,щоб зрозуміти.Тінь і зло ще ніколи не давали людям повноцінного щастя...тієї нірвани,того справжнього,від якого хочеться кричати,плакати і сміятись водночас.
Рветься світло крізь темний ліс,темну клітку...а він...тримає,не відпускає.Але прийде час і хтось так швидко випустить це світло на волю,що він навіть не помітить...Цікаво,яким тоді буде він?...як зміниться?...впевнена,що він мені про це розкаже...
Чому я його згадала?...Бо інколи бачу велику схожість з ним і лякаюсь сама себе...
Я не хочу повертатись в той час,коли тінь і зло були моїми радниками ,коли за моє серце люди вмирали і страждали,коли я створювала бар'єр через який ніхто не міг пробитись.Боюсь той час,коли я стаю холодною і безжалісною,коли ілюзії залишаються у моїх снах і уяві,а жорстока реальність зжимає серце і видавлює кришталеві сльози....
Ера Снігової Королеви повинна померти...DarkStar повинна нарешті мене покинути...
Маленька Герда хоче любити...Щиро ,вірно і назавжди...
 

мне вообще сны не сняца..вернее сняца конечно же..не может такого быть, чтобы не

мне вообще сны не сняца..вернее сняца конечно же..не может такого быть, чтобы не снились. но я их не помню. почти никогда. а вот сегодня приснилось и я запомнила. но очень об этом жалею. какой-то не хороший сон был...я конечно помню про то, что сны это не бывалая комбинация бывалых впечатлений и не верю в суеверия...но как-то все-равно не по себе...

нет сна...

 Что-то не могу уснуть совсем.
Завтра последний день, а в субботу утром уже уезжать!
Странно, но я только сейчас толком осознала, что уезжаю...
И всё как и раньше.... сумки, шмотки и ботинки... огромная аптечка на все случаи жизни, и такая же косметичка.... ещё нужно выбрать книжки, а то снова язык родной можно забыть! Хорошо, что Тоня поможет с этим)))
Уффф.... я так боялась, что раньше времени обрадуюсь, что всё сложилось и я уезжаю, а потом всё в один момент обрубить! что-то не сложиться и всё такое... так чуть не случилось пару раз! вот уже я нанервничалась!
Вот и оставила все дела на последний день... Завтра набегаюсь! А помимо сборов и покупок, у меня ещё и фотосесия запланирована на завтра! да уж, набегаюсь как следует!
Только подумать, почти 2 года назад я вернулась домой в Беларусь и привыкала с размеренной жизни.... можно сказать тихой и спокойной))) а в каких-то случаях совсем мне не понятной! Как я мучалась пытаясь заново освоиться здесь, где я уже мало кого знала и мало кого понимала! менталитет другой и люди другие! Вроде смирилась уже, да нет! Мне не сидится на месте, и я при первой же возможности настроила свои крылышки на полёт!
Да, я хочу уехать, это так. Я уже очень давно хочу отсюда уехать.
Но как ни странно, перед отъездом начинают мучать сомнения...
Ты понимаешь, что оставшись сейчас здесь, ты увязнешь в болоте .
Но с другой стороны, начинаешь понимать, как сильно ты привязан и к месту и к людям!
Мы с сестрой болтали перед сном вспоминая, как в детстве дурачились! И я подумала, кому же я буду изливать душу, с кем делиться и советоваться? Кто мне будет исправлять работу, комментировать рисунки и поправлять мою речь? И как она будет обходиться без такого замечательного слушателя-комментатора, как я? Грустно становиться.... Да ещё и столько перемен у неё сейчас, и я чувствую, что мне бы стоило остаться и быть в семье, когда я им нужна и помогать. Но только уж очень мне страшно упускать свой шанс... Эгоизм? или стечение обстоятельств? или так и должно было случиться?
Да и вот ещё новость приключилась! Стоило мне собраться уезжать, (а это для меня значит начать всё заново), как я поняла, что мне есть ради кого остаться! Вот это новость! КАК ДОЛГО я мучалась от того, что не испытываю чувств? а тут почувствовала, как тепло протекает через душу и сердце... и так хорошо от этого! Но всё равно я не привыкла менять своих решений... или просто боюсь))
Так что я поеду всё равно!
Уезжаю на пол года в Вену))) Я в Австрии была, и даже в Вене как-то приездом, но никогда не думала что буду там жить! Посмотрим, что из этого получиться!
Время покажет, не так ли?
Вот такое у меня "время" получилось)))