І все таки я писеміст...
Я не можу,коли в мене все добре..в мене пропадає надхнення і егоїстичне жаління себе...
Ненавиджу ,коли мої мрії збуваються...Таке відчуття пустоти.Потім думаєш :"А нашо я то замовляв?а чи мені то треба?а шо з тим робити?а як тим користуватись?а шо буде далі?а шо тепер загадати?а шо можна і в космос полетіти?"...
Ненавиджу ,коли всі посміхаються...це так насторожує,неначе "чекай чекай,скоро чорна полоса про себе нагадає"...ненавиджу "затишшя перед бурьою",ненавиджу очікування найгіршого....і розбиті ілюзії щастя...
Мені важко від чогось залежати,а від таких щасливих моментів я швидко стаю залежною.
А потім відвикати,привчатись,пристосовуватись...аййййй....
Я сама не знаю,що хочу...
Шарю,що все так не буде...і боюсь...хоча інколи мені стає просто всеодно.Мені до того не звикати,за своє дибільне існування я звикла швидко ставати на ноги і іти далі,навіть співчуття і жалю не проявляти.Але ось інших якось шкода...вічно моя срана толерантність не дає мені жити.Вічно ставлю себе на місце інших і жалію...
А хто мене пожаліє?Хто мене зрозуміє?Хто зуміє витримати мої примхи і перепади настрою....?
Віддаєш світло,а взамін нагнітаюча буря сарказму,заздрості і підступності.
Час не повернути,казки не придумати...лише обломки юних сердець,які швидко забувають,але вічно кровоточать...болять,відчуття ніколи не відпустить.Згадуєш обіцянки,обличчя,фрагменти з життя,погляди,згадуєш образи,сльози,ненависть,пристрасть і хочеться кричати!....
Невже невинна принцесса створена для кохання зуміла стільки пережити і забути?!...
Пам'ять покидає мене....відчуття навпаки загострюються.
Ліпиш то своє сране щастя,а воно всеодно не тримається ,бо з гавна ліпиться...
Здається все ідеально і всеодно трошечки не так.Замахало ...Неідеальність,відчуття вічної недостачі і мої занад-то високі стандарти,примхи...я можу бути повністью щасливою тільки в ідеальних умовах.І змиритись з мінусами я можу фізично(принцип садо-мазо)а ось морально---ні...
Ідеал прагне до ідеалу.
Туман...жовті ліхтарі,як сумні очі монстра з аніме казки, дивляться в моє вікно.
Руки-дерева тягнуться ,щоб мене приспати...а я не сплю...я захищена.Я в хатці,бє бє!*показую язика вуличним монстрам*.
Люди повимирали...залишили страх і надію після себе...тупі істоти,такі ,як і я...беззахисні і невинні.Покликання страждати...Бог нас любить...
Я відчуваю енергію всередині ,відчуваю захист,бар'єр,який не підпускає до мене зло...тому я не боюсь.
А ось за інших так...страх втратити рідних і знайомих---жахливий.Навіть більше,ніж себе...
Помреш ти ну і шо?Там теж непогано, можливо краще,ніж тут...а ось жити на цій одинокій землі без рідної частинки---от це вже халепа.Відчуваєш себе неповноцінно і самотньо...
Не бажаю нікому втрачати близьких....Пам'ятаю, пару років тому здохла Леді(моя собачка),то я до сих пір без сліз не можу її згадувати...а я вже мовчу ,якщо станеться шось з близькими...От тобі і залежність,от тобі і прив'язаність...
В мене є один знайомий...До сих пір вважаю його на рівні з собою по розуму,але розуми і погляди у нас трошки відрізняються...Він прагне усамітнення.Він ні до кого не прив'язується,боїться втрачати.Цим він показує свою боягузливість,але і цим забезпечує собі цілі нерви і запаси часу для регенерації...Він керується інстинктами і найбільше його приваблює пристрасть.Я ж тяжію більше до чистого вічного романтичного кохання...Він давно зрозумів,що вічного нічого нема і даром часу не гає на рожеві ілюзії...в той самий час страждає від самотності і від того,що ніхто його не розуміє...а якщо і розуміє,то він не може його впустити у свій світ,бо боїться знов приберати лайно за "гостями"...
Він боїться,що закохавшись,в нього засне живий розум і він не помітить,що він знову залишився в дурнях.Адже практика своє показала.Життя всім гадить в молодості...
Він втікає від справжніх почуттів,селить в своїй душі наіграні емоції і почуття лише заради своєї користі.Його не тримає ні сім'я,ні робота,ні друзі,ні дівчата...він сам по собі,адже найкраще--це довіряти самому собі.Але він не розуміє...Що живем ми вже і зараз і що лише чисте любляче відкрите серце перемагає любе зло.Адже в цьому є сенс і варто заради цього втратити все,щоб зрозуміти.Тінь і зло ще ніколи не давали людям повноцінного щастя...тієї нірвани,того справжнього,від якого хочеться кричати,плакати і сміятись водночас.
Рветься світло крізь темний ліс,темну клітку...а він...тримає,не відпускає.Але прийде час і хтось так швидко випустить це світло на волю,що він навіть не помітить...Цікаво,яким тоді буде він?...як зміниться?...впевнена,що він мені про це розкаже...
Чому я його згадала?...Бо інколи бачу велику схожість з ним і лякаюсь сама себе...
Я не хочу повертатись в той час,коли тінь і зло були моїми радниками ,коли за моє серце люди вмирали і страждали,коли я створювала бар'єр через який ніхто не міг пробитись.Боюсь той час,коли я стаю холодною і безжалісною,коли ілюзії залишаються у моїх снах і уяві,а жорстока реальність зжимає серце і видавлює кришталеві сльози....
Ера Снігової Королеви повинна померти...DarkStar повинна нарешті мене покинути...
Маленька Герда хоче любити...Щиро ,вірно і назавжди...
Комментариев нет:
Отправить комментарий